Десь о дванадцятій ми вже вийшли на полонину Хом’яків де мали стати на першу ночівлю. Коли підійшли до колиби, що там була, то побачили цілу купу наметів, що наче гриби були натикані навколо колиби. Згодом двері відчинилися і ми потрапили до колиби. Що сказати… було таке відчуття, що ти потрапив до якогось шинка . ТАКА там тусня була!

Згодом роззнайомилися і виявилось, що то була група з Вінниці (вони зустрічали Новий рік у колибі) та вже збиралися йти далі. Тож щоб не заважати їм, ми скинули торби і пішли на саму г. Хом’як (1542 м). Коли вийшли з лісу й почали сходження, то я мало не полетів за вітром. ТАКИЙ скажений був! Якраз вся вершина була у хмарі котра рухалась з неймовірною швидкістю, гнана Південно-Західним вітром, що ніс окрім теплого повітря й купу снігу. Та незважаючи на те, що видосів ми там не побачимо за такої погоди, ми все ж виперлися на гору. Покадрувалися й спустилися до низу.

Повернулися до колиби, попрощалися з хлопцями й дівчатами і почали готуватися до ночівлі.

Вирішили поставити палатку пряму у колибі (місця було повно). Поставили, приготували вечерю і дивилися як день поступово відає право володіння часом, ночі.
По прогнозу мало бути десь за мінус десять. Та на радість нам температура на дворі була десь -7°C (у колибі на два градуси тепліше… бо це була будівля типово літнього перебування і її архітектура була відповідною. Великий отвір у даху, через котрий дим від багаття мав би виходити але не виходив , тому ми були як на вечірці "у диму" і неймовірні щілини які мабуть заміняли вікна .
Але все ж таки було трохи комфортніше, бо хоч який був захист від вітру. Лягли спати і спали. Було досить тепло (Шестакову С. за спальник величезна вдячність , але як на мене все ж таки для зимових походів треба пуховий. Льоха спав завжди, як кіт на печі після смачної вечері, бо спав у пуховому. Ну, то фігня, бо ми ж не спати туди прийшли .

02.01.2012 - день другий ( 7,9 км)
Прокинулися о пів на восьму. Палатка була в щільному конденсаті який миттєво (коли відчинили отвір) перетворився на кригу. Неймовірне видовище! Як у кіно . Як же не хотілося вилазити з нагрітого спальничка у холоднечу . Але мусили, бо другий день мали йти по хребту Синяк. Бистренько забахали сніданок, чайок і пішли. Погода трохи погіршилася: піднявся вітер і видимість була десь 50 метрів. Але в нас був ЖПС і Юра, тому ми без вагань рушили штурмувати хребет. Коли вийшли на верх полонини у мене вітром відірвало "сідушку" і вона полетіла геть. То був знак і ми швиденько стали все перевіряти наплічники і закріпляти все щільніше. Вітер тим не менше все ставав сильніше та сильніше. Потроху почали підійматися і попереду побачили новозбудовану капличку. Швиденько заскочили до неї і я трошки.. та ні не трошки а по повній подофігев! Вона так чудово була зроблена: щільно підведенні колоди, які були вкриті лаком, лінолеум всередині. Невеличкий іконостас. І в серединні неймовірна тиша! Тиша, не зважаючи на скажений вітер на дворі, котрий наче хотів зірвати ту капличку і кудись понести.. туди куди і мою "сідушку". Власне, дуже вдала будівля… відчувалася любов будівельників до справи. Трохи перепочили, утеплилися та рушили далі. Тільки зайшли до лісової смуги, як почали знову переодягатися . Вітру не було, і стало жарко! Снігу в лісі було повно, йти важкувато, але Олексій котрий ЗАВЖДИ був попереду (і де в нього стільки енергії бралося?!) прокладав траншею по котрій ми з Юрою йшли. Вийшли з лісу і знов скажений вітер.
Натягнули хто що, на обличчя (окуляри, лижну маску, баффи тощо.) і мужньо покрокували далі. Видимість майже ніяка. Йдеш і дивися тільки під ноги щоб не загубити сліди товаришів. Власне мені особисто було в той день стрьомнувато… до того ж місцями ти провалюєшся у сніг мало не по пояс. Ґорґани під снігом досить підступні… щілини між каміннями засипані снігом і їх розгледіти неможливо. Остається тільки штрикати по переду себе трекінговою палицею. Так я одну і зігнув  (бо штрикнув, нога послизнулася і впав, не встигнувши випустити палиці з рук і ще й рюкзаком привалило зверху  ) а присипаний жереп, то взагалі «ховайся»! Як же мене задовбало з нього постійно вилазити. "Накупалися" ми тоді у снігу по повній . Отак ми й шли. Згодом вийшли до кам'яних турів (так званих "воріт" Синяка) де зустріли двох місцевих жителів. Ото сурові чоловіки! В простих куртофанах, без захисту шиї, обличчя… наче вийшли до крамниці. Я стояв дивився на них (поки спілкувалися) й дивувався їхній безпечності. Гори то не місце де треба випробовувати долю.
Попрощалися з ними і ми рушили далі. По переду в нас була г. Синяк (1665 м). Ледь знайшли вершину. Ні фіга не видно!
Я неймовірно втомився (жереп у снігу просто витягує усі сили). Але зупинятися не можна, тому взявши усе що можна було до рук потеліпався за хлопцями. Страшенно хотілося пити! Вода замерзла . Виручив нас чайок, який Льоха обачно заварив у термосі на полонині. Мабуть самий смачний чай у моєму житті (навіть незважаючи на те, що він без цукру і мав гіркий смак – чифір одним словом). Підйом на г. Малий Ґорґан (1592 м) видався вкрай важким – снігу було місцями по пояс і не відпускало постійно почуття, що можеш чкурнути десь до низу. Але все ж таки ми вилізли на гору. Видосів немає – видимість така ж, ледь бачимо один одного. Раптово хмара, в якій перебувала гора, пролетіла і на мить відкрився краєвид! Боже яка то краса! Як то кажуть: "Лучше гор могут быть только горы…!" Втомленість миттєво кудись подівалась  і хотілося ще й ще. Останнє, що ми встигли розгледіти (поки хмара знову не накрили нас) це полонина Бладжів і колибу.
Ця була реально схожа на хату (хоч і такої самої конструкції як попередня, бо топилася – "по-чорному"). Два вікна засклені, двері, що щільно зачиняються, культурне вогнище (де приємно було розвести багаття). Загалом дуже гарно було, хоч теж в ній було не тепло, але від вітру захищала добре. Прийняли рішення зробити тут зупинку на завтрашній день і відпочити.
Розвели кострик (Олексій завжди його розпалював) і почали процедуру видобування води зі снігу. Ціла технологія! Варили ввечері борщ на вогнищі! Йо-ма-йо яка то вкуснятина була! Їли так що за вухами тріщало!
Ввечері ми з Юрою поставили намет прямо на лежаку (він реально здоровий був) але поставили тільки «внутрянку» (морально було тепло, хоч насправді ніякої різниці в температурі не було). Льоха звісно ліг так, бо в нього дуже добрий був девайс . Лягли спати рано, бо хотілось дрихнути неймовірно. Вночі я прокинувся бо хлопці почали шукати мишу, яка начебто шаруділа. Яка миша? Дубарь неймовірний… я б на місці миші нікуди не вилазив у таку холоднечу. Прокидалися декілька разів на ніч. Звісно ніякої миші не побачили і нічого не було погризено. Дивно…

03.01.2012 - день третій (0,5 км за снігом для видобування води і по дрова)
Прокинулися о пів на десяту. Вийшли на двір і миттєво зайшли назад. Погода ще гірше стала. Ну йо-ма-йо . За сніданком згадали "нічну мишу" сміялися і згадали звіт Сашка (www.travel.org.ua) який теж згадував мишей які не давали спати. Потім знайшли, що ж таки шаруділо усю ніч – виявилося що то був целофан який був запхнутий у щілину. Звісно кожен міцний порив вітру заставляв його шарудіти.
Десь о другій годині Олексій побачив людину, що спускалася до нас. Отакої! Ним виявився той самий Сашко, котрого ми згадували! Неймовірно! Познайомилися, поспілкувалися (дуже позитивна людина і життєрадісна до того ж) повечеряли (бахнули за знайомство… і уявіть ДЕ познайомилися?!  ) і полягали спати. Завтра рано вставати.

04.01.2012 - день четвертий ( 7 км)
Встали як завжди о пів на восьму. Погода не покращилася. Швиденько поснідали, зібралися, попрощалися з Сашком і пішли далі – попереду в нас перевал Столи, 7,5 км до нього тьопати. Вже настроїлися йти по скаженому вітру як він раптово зник, тільки-но ми завернули за пагорб і почали рухатись в сторону г. Бабин Погар. Знов зупинка і перевдягання. Йдемо зимовим лісом. Красота НЕЙМОВІРНА! Тихо, спокійно… ніяких машин, інтернету, пустого і брехливого телебачення… ніяких тупих людей, ніякої брехні, заздрості… ніяких довбонутих соціальних правил, і неадекватних устоїв. Нічого, окрім відчуття свободи.
Постійно згадую думки Олександра Супербродяги: «Вы ошибаетесь, если думаете, что радость жизни заключается лишь во взаимоотношениях. Смотрите сколько всего дал нам Господь - радость во всём, в любом новом опыте. Людям просто нужно взглянуть на этот мир иначе.»
Йшлося доволі легко, постійно по лісу, до того ж чим нижче ми спускалися до перевалу тим тепліше ставало… і менше снігу. Коли дійшли до перевалу Столи то там взагалі був дощ. Підходили вже до перевалу як побачили неймовірний бурелом. Було таке враження, що тут впав метеорит, який як під лекало поклав дерева по дузі. Дуже цікаво.
Перевал Столи. Колись це був (за часів радянських часів) туристичний притулок «Ґорґани» а зараз… зараз теж притулок для мандрівників. Хоч деякі ведуть себе наче свині і якась зграя дикунів, котрим місце в соціумі а не в дикій природі. І тоді розумієш Діда Івана, котрий з підозрою дивиться на чергових туристів, які просяться на ночівлю. Між тим нас приютили на ніч, за що Івану Велика вдячність! Взагалі дуже цікава людина цей дід Іван. Все життя там прожити! Скільки поколінь туристів він бачив… неймовірно! Просто захоплюєшся такими людьми. Повечеряли й полягали спати.

05.01.2012 - день п'ятий (9,5 км)
Прокинулися о пів на восьму. Боялися що будемо місить багнюку але обійшлося: вночі був легкий морозець і випало трохи снігу.
Почали підйом. Важкуватий, крутий схил, до того ж щільно вкритий деревами. Та все ж таки ми піднялися на вершину полонини Богацька (1370 м).
Вітер скажений. Хмари зі снігом несе наче кудись запізнюється. Трохи перепочили і рушили вздовж кордону Закарпатської та Івано-Франківської областей (а раніше і Польсько - Чеського кордону) до г. Плоска (1352,6 м.). Десь через пів години виглянуло сонце! Отакої. Раділи як дітлахи . Швиденько побігли до прикордонного стовпчика і почали кадруватися.
Відійшли десь метрів за сто, як почули звук цивілізації. На зустріч нам мчало три снігоходи, котрі катали небайдужих до «екстриму» відпочиваючих . Діти і жінки нам махали і ми їм махали у відповідь. Напевно думали що ми ненормальні. Як казав Дід Іван: «Дурдоми позакривали і всі пішли в гори» . Снігоходи проїхали і по собі лишили цілий ПРОСПЕКТ! По ньому ми шли майже до самої г. Плоска. Погода була чудовою! Ми йшли, балакали, сміялися (до речі почуття гумору у такому поході, чи в будь якому іншому дуже хороша штука. Не дає впадати в паніку чи впадати в ступор, та й так веселіше йти). Вийшли з лісу і нам відкрився краєвид на полонину г. Плоска а з ним знову такий потужний вітер, що видував з голови все що тільки можна (як би не рюкзак то я як повітряний змій, полетів би небом  )
Вирішили зайти до колиб (котрі мені нагадали селище золотодобувачів на Алясці, описаних Джеком Лондоном) залишити там речі і піднятися на гору. Так і зробили. Зайшли і заклякли на порозі! То реально не колиба а справжня хата для "зимівлі" у Антарктиді архітектурою початку ХІХ століття. Буржуйка, добре підігнані дошки, зароблені щілини, два лежака застелених соломою і ЛІЖКО з МАТРАЦОМ сантиметрів зо двадцять!
Залишили речі і пішли на г.Плоску. Капець який сильний вітер був! Сніг наверху був так відполірований, наче бурштин в «Бурштиновій Кімнаті». Піднявшись на останню вершину (в цьому поході) повернулися до нашого "притулку золотошукачів"
Тільки-но зайшли і розтопили буржуйку як почулося: Др-др-дррррр… Капець! Знову снігоходи! Виходжу на двір – стоять вже. Інструктор підходить показує на нас і каже: «Отак от треба відпочивати!» Ну, до тих кому він це казав мабуть увесь сенс слів не дійшов. Тому на нас подивилися як на індіанців у резервації і поїхали далі. Ми посміялися і зайнялися своїми справами. Десь уже під вечір знов: Др-др-дррррр… Ми вже виходить не стали. До нас завели чоловіка і його дівчину яка зруйнувала наш димовий, прокопчений, мандрівницький «фен-шуй» своїми пахощами. Подивилися, трохи поспілкувалися і поїхали. Краще б щось привезли, чи пивка, чи конячку .
Ніч видалася холодною, вітер під вечір тільки посилився. Ну якось вклалися на ніч, хоча деякі спали як Принцеса на горошині . Юра вклався на ліжкові з матрацом а ми з Олексієм на сіновалі .

06.01.2012 - день шостий (22 км)
Прокинулися як завжди і почали ранкову процедуру збирання. Та сьогодні вже була збиранка додому. Хоч в нас ще одна ночівля була по плану, але вже не в горах. Було сумно і радісно водночас.
Сумно тому, що закінчувалася наша мандрівка і хоч ми не по повній намилувалися цього разу краєвидами, натомість вітер нас увесь час випробував на міцність, та все рівно було дуже ГАРНО І ОФІГЕНО!
Ми зустрічали хороших людей, знайомилися, спілкувалися з ними. Бачили багато цікавого. Тож сум був зрозумілий. Радісно тому, що хотілося зняти з себе термо-білизну яку вже і не відчував, покупатися у гарячій ванні, поголитися і зробити інші делікатні штуки .
Тільки відійшли як знову почулося: Др-др-дррррр… Ха-ха... ну реально там можна працювати: видавши себе за якихось місцевих жителів… такий собі музей гірського побуту. На цей раз до нас приїхали аж з Москви! Ото популярність у нас. Чоловік (чому потім люди ображаються, що нас і їх (росіян) показують так, що це нас ображає) був у РЕАЛЬНО ВЕЛЕТЕНСЬКІЙ міховій шапці. Ми все думали як він в ній їхав?! Вона така велика була, що могла конкурувати за розміром з моїм рюкзаком. Та й чоловік був кремезний. Ми вже не стали спілкуватися, а просто помахали в привітання інструктору (як кориш вже став для нас) і пішли далі.
Почався спуск. Довгий шлях до дому… реально довгий був. Снігу по коліна! Ліс, тиша – що ще потрібно? Мабуть нічого. Постійно попадалися нам сліди диких звірів, але самих не бачили жодного разу. Пройшли чотири моста через гірську річку як п'ятий виявився зруйнованим! Піпець! Як перелазити на ту сторону не зрозуміло. Постояли, почухали мозок та я вирішили переходити по залишку моста (це хоча б якийсь шанс перейти). Стремнувато було трохи.
Перелізли, зраділи, пішли далі і закліпали очима – ще однин рукав річки і вже навіть не було ніяких залишків мосту! Лише де ледь льоду трохи. Але йти по ньому сцикотно, бо внизу уже реальний плюс (десь 5°C і все текло як на весні). Юра знайшов місце де лід був такий що міг витримати нас і ми почали переходити. Я йшов другим коли побачив що Льоха тягне якусь дошку яку можна було б використати як місток, щоб не стрибати з рюкзаком. Ну перекинули, вона впала і все - типу міст. Я вже майже перейшов як Олексій трохи провалився однією ногою. Добре що не ловив гав і швидко зреагував. Ось так ми перелізли через річку і потопали вздовж неї до людей в с. Чорна Тиса.
На підході до села Льоха знайшов сокиру! Вона була вкатана в сніг на дорозі. Ну чого пропадати добру? Забрали і потьопали далі. Зайшли у село. Знайшли магаз і… і сиділи і не знали, що купити . Поки думали він вже й закрився, Святвечір все ж таки. Ми йшли селом до Ясіні, де планували стати десь на ночівлю. Люди вже шниряли туди-сюди… Хтось з двору кричав нам, щоб ми йшли колядувати . Юра декілька разів співав колядку. Так ми й дочовгали до Ясіні. Якось вже вийшло, що ми вирішили піти на турбазу «Едельвейс» і запитати вартість номера і як воно буде небагато то можна було б там зупинитися. Тут нам на зустріч вийшла жінка і побачивши трьох змучених мандрівників запропонувала йти до її родини (майже всі в Ясінях здають кімнати, якщо не всі) Ну ми не довго вагаючись погодилися і пішли. Так ми зустріли Різдво у родині. О, яке то було Різдво! Як у Гоголя: колядки під вікном, пісні страви (НЕЙМОВІРНО СМАЧНІ! Я ніколи в житті не думав що буду топтати їх як хом’як запихаючи за щоки  ) Різдвяні оповідання. Кльово було! На ранок о п’ятій годині прийшли колядувати дорослі з трембітою, гармошкою… усе як то кажуть «по фен-шую». Після колядників ми почали збиратися до Франика на потяг. Зібралися, подякували господарям за гостинність і пішли на зупинку біля церкви. Що мене вразило (і не перший раз до речі), це те що там зовсім інше ставлення до релігії: не відчувається брехня а бачиш реально щиру віру у доброту і чесність, в Бога. Прикро, що в нас реальний занепад культури. Було соромно. Тільки-но ми вийшли на дорогу як до нас помчалася якась потвора. Як згодом виявилося то «ряжені» діти, котрі тормошили всіх на гроші. Найшли кого тормошить. Наче по нас не видно, що з грошами в нас тугувато . Коли Льоха дав все ж таки малому гривню то він щось побурчав тай побіг назад на заправку з якої примчав до нас. Його можна зрозуміти: біг так до нас, наче ми медом обмазані були, а виявилося, що ми бічі .
Приїхав автобус. Ми запхалися й поїхали. Дивлячись у вікно, сумно прощалися з горами… але не на довго! Натомість вони нас проводжали байдужим поглядом… багато тут таких. Приїхали до Івано-Франківська і мусили чекати чотири години до відходу потягу. Ми з Льохою вирішили трохи прогулятися містом. Особисто мені Франик дуже сподобався! Трохи нагадує Полтаву (стару частину міста). Кожний будинок несе свою унікальну архітектуру, яка відображає смак колишніх господарів. Сіли в поїзд і поїхали до Києва. Там пересіли на маршрутку і знов поїхали… на цей раз вже до Полтави. Ось така вийшла в нас Новорічна мандрівка зимовими Карпатами.
Дякую Юрі й Олексію за ОФІГЕЙНІШУ компанію. Сподіваюсь, що не остання наша спільна подорож.